Вітаю Вас Гість | RSS

Неділя, 2017-12-17, 11:10 AM

Меню сайту
    Категории раздела
    Мои статьи [65]
    мои статьи [0]
    Наш опрос
    Чи приїдете Ви в Татарбунари на море?
    Всього відповідей: 23
    Друзья сайта
    завантаження...
    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0

    Каталог статей


    Головна » Статті » Мои статьи

    Невідомий Чехов
    Невідомий Чехов

     

    Радіоточка на кухні транслює якусь сумну красиву пісню і мелодія її невідомо як переносить мене у той час і, здається, у ту місцевість, де жила і працювала ця незвичайна людина.

    У відкрите вікно схвильовано протягує до мене свої пожовклі, під впливом осені, листочки виноград, що вже вкладається спати на зиму, а навпроти срібна тополя тихо шелестить мені, переповідаючи новини, що сталися з нею минулої ночі.

    І непомітно для себе опиняюся серед того оточення, про яке я останнім часом багато читаю і думаю.

    І дивно, що ні я ні хтось інший раніше цього не помітив. Досить було тільки відкрити його книги. Але ми звикли до того шкільного Чехова і, мабуть, більшість з нас цим у своєму житті і обмежується.

    Знаємо його хрестоматійні «Іонича», «Людину в футлярі», «Палату №6», «Степ» чи «Хамелеон» та «Товстого і тонкого». А далі не йдемо.

    Можемо ще досить впевнено розібрати його п’єси – «Три сестри» та «Вишневий сад», в яких він розповів про добрих та дивних людей, оце і все.

    А великий світ, неосяжний материк творчості митця так і залишився поза нашою увагою.

    Про це шелестіло листячко срібної тополі, що тягнула до мене у вікно свої зелені гілки.

    І мені здається, що я вже в іншій кімнаті, в тій, де Антон Павлович написав свою знамениту «Чайку», дивлюся у вікно і бачу перед собою буяння квітів, що посаджені ним перед хатою – резеду, червоні троянди, далі за ними липи, ялини а на самому березі ставка мерехтить вишневий сад…

    Антон Павлович дуже любив квіти і тому все навколо нього завжди розквітало і тут в Мелехові і потім в Ялті.

    А я пригадую своє дитинство, коли ми їздили на татову батьківщину у Кіровоградську область і теж потрапляли у чудовий світ квітів – у кожного в селі на подвір’ї перед хатою буяли яскраві мальви, жовтогарячі чорнобривці, запашна матіола…

    А коли батько вже побудував свою власну хату на півдні, в Одеській області, то там перед вікнами він створив чудовий квітник. А за хатою тулився невеличкий вишневий садочок, який нас, його дітей, до себе завжди принаджував.

    Оце згадую зараз і бачу, що ці традиції, про які нам ніхто не говорив, закодовані в нашому єству, тому, мабуть, і виділяють нас, українців, серед усього людства.

    Потім, з часом, уважно придивляючись до життя та творчості Антона Павловича, побачив, що до переїзду у Москву, де він поступив у Московський університет, Антон Павлович, тоді просто Антоша, завжди жив на Україні, бо Таганрог і навколишні землі до 1926 року вважалися українськими.

    Більше того, всі його предки, включаючи і батька, народилися в селі Ольховатці Острозького повіту, Воронізької губернії, а це землі Слобожанщини, які входили до Острозького слобідського полку. Ще Центральна Рада ставила питання перед Тимчасовим урядом під час розмежування кордонів між Україною і Росією в 1918 році, щоб ці землі, населені переважно українцями (в Острозькому повіті, наприклад, частка українців становила понад 90% усього населення), залишилися в Україні. А потім українські комуністи у 20-х роках не зуміли відстояти їх перед Москвою.

    Тобто, як не дивно буде це тепер звучати, але батько Антона Павловича, Павло Єгорович, в молоді роки переїхав з однієї частини України (з села) в іншу (в місто). А ми знаємо, що навіть в наші часи, коли молода людина переїжджає на навчання або на роботу з села у місто, то в більшості випадках дуже швидко намагається перейти на «городську» мову, тобто російську, щоб показати, що вона вже прилучилася до міського життя.

    А що ж казати про те, що відбувалося сто, стоп’ятдесят років тому назад на Україні!

    Нічого дивного в цьому немає, бо церква тоді в містах була російська, навчання на російській, мова в установах теж російська. І тому діти таких людей вже з самого дитинства звикали до іншої мови. Таке трапилося і з нашим Антоном Павловичем.

    На жаль, в його оточенні не знайшлося людини, яка б йому відкрила очі на красу українського слова та рідної мови.

    Але гени змінити не можна! І тому так рясно в листах до рідних та друзів у Антона Павловича розкидані українські слова. Коли зустрічаєшся з ними, бачиш, що він чудово знав українську мову.

    Зверну увагу, що Павла Єгоровича діти в листах між собою називали батьком, а свого дядька Михайла Єгоровича, теж в листах, називали старичиною, досить характерне українське слово.

    А своїх племінників дітей старшого брата Олександра Павловича, з теплим гумором у листах Чехов називає… цуценятами. «Поклон… цуцынятам!». А в іншому місті зустрічаємо: «…сонные дришпаки и головы дынькой».

    Ми вже й забули, що це таке за дрешпаки, про яке знав Антон Павлович. В словнику Б.Грінченка читаємо: «У овчинников: когтеобразный железный гребешок, которым расчесывают шерсть на обработанной уже овчине».

    В листі до О.С.Суворіна він згадує старий український анекдот: «Коли б я був царем, то украв би сто рублів і втік».

    А скільки поговірок та прислів’їв розкидано по листах Антона Павловича!

    «Сказав пан – кожух дам…», «За дурною головою і ногам горе», «Не мала баба клопоту та купила порося», «Поперед батька в петлю не лізь», «Хто любить попа, а хто попову наймичку»…

    Крім того, у нього ще – «театр ригоче», «бугай кричить», «чччерта вы уторгуете в такой холод!», на цепу скачет «Гапка» (собака), «Хведя» щось повідомляє та «я у него один из солидных бджіл» і «фури сделали свое дело»…

    В листі до Т.Л.Щепкіної-Куперник Антон Павлович підписався «Кум мирошник, или сатана в бочке». Сьогодні не кожний знавець літератури скаже, що так називається водевіль українського актора середини ХІХ століття Василя Дмитренка, який ставив на сцені Антоша Чехов із своїми друзями.

    Тому і не дивно, що про свого діда Антон Павлович писав, що він малорос – так офіційно в Російській імперії називали українців, а про себе Антон Павлович повідомляв, що він хохол. І знову ж таки це не дивно, бо і досі в Росії нас у просторіччі називають хохлами.

    Головне не в цьому, а в тому, що створюючи чудові твори в російській літературі, які вплинули на всю світову літературу, Антон Павлович добре знав, хто він є.

    У 1892 році Антон Павлович купив у Меліховому маєток, і почав його облаштовувати і постійно в ньому жити. І поїздки його під місто Суми, куди він наїжджав кілька років влітку для відпочинку, припинились. А шкода, бо хто знає, може він зумів би знайти шлях до того народу, звідки вийшов.

    Ось що він пише в листі відомому російському поетові О.М.Плещеєву про власників садиби під Сумами, де вони разом з поетом відпочивали: «Украйнофильство Линтваревых – это любов к теплу, к костюму, к языку, к родной земле. Я же имел ввиду тех глубокомысленных идиотов, которые бранят Гоголя за то, что он писал не по-хохляцки…».

    Сьогодні, коли в кінці ХХ століття надзвичайно загострилося національне питання, бачимо що і сто років назад воно теж впливало на життєвий шлях людини. Бо і тоді були люди, які вперто заявляли: «Якщо не пишеш по-нашому, то ти не наш!».

    Але попри все – Чехов з нами і наш. Бо мав таку навдивовижу чудову і м’яку душу, переймався бідами кожної людини, відгукувався на кожне прохання, був закоханий у навколишню природу.

    «Недавно я подорожував по Полтавській губернії. Був у Сорочинцях. Все те, що я бачив і чув, таке чарівливе й нове… Тихі, духмяні од свіжого сіна ночі, звуки далекої хохлацької скрипки, вечірній полиск річок і ставків, хохли, дівчата – усе це таке ж широколисте, як хохлацька зелень». І далі: «На які весілля ми натрапляли в дорозі, яка чудова музика звучала у вечірній тиші і як п’янко пахло свіжим сіном! Душу можна віддати нечистому за радість поглянути на тепле вечірнє небо, на річки й калюжки, в яких вигравало притомлене, печальне заходове сонце…».

    І все це він щедрою рукою розсипав по своїх творах та листах.

    Письменниця Т.Л.Щепкіна-Куперник згадувала: «Цветение фруктовых деревьев вызывало в нем какие-то радостные ассоциации – может быть, сады его детства в южном городке…».

    Тому і не дивно, що ми зустрічаємо в листах до рідних чудові замальовки української природи: «Еду из города (Славянска) переулочками, буквально тонущими в зелени вишен, жерделей и яблонь».

    Або таке: «Харцызская, 12 часов дня. Погода чудная. Пахнет степью и слышно, как поют птицы. Вижу старых приятелей – коршунов, летающих над степью… Курганчики, водокачки, стройки – все знакомо и памятно. Погода чертовски, возмутительно хороша. Хохлы, волы, коршуны, белые хаты, южные речки, ветви Донецкой дороги с одной телеграфной проволокой, дочки помещиков и арендаторов, рыжие собаки, зелень – все это мелькает, как сон…».

    А нам залишається тільки доторкнутися до цього чистого джерела і жадібно пити, вгамовуючи свою спрагу.

    Втомлене сонечко сховалося за дахами високих будинків, похолоднішало. Я встав і підійшов до вікна, визирнув з нього. Дивився, як день тихенько відраховує останні години і думав про людину, яка згоріла на початку століття, що закінчується, а тепло його душі і досі гріє нас.

     

                                       Віталій Шевченко, Редактор журналу «Запорізький край»

    Категорія: Мои статьи | Додав: rostik (2010-06-21)
    Переглядів: 443 | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Ім`я *:
    Email *:
    Код *: