Невідомий Чехов
Радіоточка на кухні транслює якусь сумну красиву пісню і мелодія її
невідомо як переносить мене у той час і, здається, у ту місцевість, де жила і
працювала ця незвичайна людина.
У відкрите вікно схвильовано протягує до мене свої пожовклі, під впливом
осені, листочки виноград, що вже вкладається спати на зиму, а навпроти срібна
тополя тихо шелестить мені, переповідаючи новини, що сталися з нею минулої
ночі.
І непомітно для себе опиняюся серед того оточення, про яке я останнім часом
багато читаю і думаю.
І дивно, що ні я ні хтось інший раніше цього не помітив. Досить було тільки
відкрити його книги. Але ми звикли до того шкільного Чехова і, мабуть,
більшість з нас цим у своєму житті і обмежується.
Знаємо його хрестоматійні «Іонича», «Людину в футлярі», «Палату №6», «Степ»
чи «Хамелеон» та «Товстого і тонкого». А далі не йдемо.
Можемо ще досить впевнено розібрати його п’єси – «Три сестри» та «Вишневий
сад», в яких він розповів про добрих та дивних людей, оце і все.
А великий світ, неосяжний материк творчості митця так і залишився поза
нашою увагою.
Про це шелестіло листячко срібної тополі, що тягнула до мене у вікно свої
зелені гілки.
І мені здається, що я вже в іншій кімнаті, в тій, де Антон Павлович написав
свою знамениту «Чайку», дивлюся у вікно і бачу перед собою буяння квітів, що
посаджені ним перед хатою – резеду, червоні троянди, далі за ними липи, ялини а
на самому березі ставка мерехтить вишневий сад…
Антон Павлович дуже любив квіти і тому все навколо нього завжди розквітало
і тут в Мелехові і потім в Ялті.
А я пригадую своє дитинство, коли ми їздили на татову батьківщину у
Кіровоградську область і теж потрапляли у чудовий світ квітів – у кожного в
селі на подвір’ї перед хатою буяли яскраві мальви, жовтогарячі чорнобривці,
запашна матіола…
А коли батько вже побудував свою власну хату на півдні, в Одеській області,
то там перед вікнами він створив чудовий квітник. А за хатою тулився невеличкий
вишневий садочок, який нас, його дітей, до себе завжди принаджував.
Оце згадую зараз і бачу, що ці традиції, про які нам ніхто не говорив,
закодовані в нашому єству, тому, мабуть, і виділяють нас, українців, серед
усього людства.
Потім, з часом, уважно придивляючись до життя та творчості Антона
Павловича, побачив, що до переїзду у Москву, де він поступив у Московський
університет, Антон Павлович, тоді просто Антоша, завжди жив на Україні, бо Таганрог
і навколишні землі до 1926 року вважалися українськими.
Більше того, всі його предки, включаючи і батька, народилися в селі
Ольховатці Острозького повіту, Воронізької губернії, а це землі Слобожанщини,
які входили до Острозького слобідського полку. Ще Центральна Рада ставила
питання перед Тимчасовим урядом під час розмежування кордонів між Україною і
Росією в 1918 році, щоб ці землі, населені переважно українцями (в Острозькому
повіті, наприклад, частка українців становила понад 90% усього населення),
залишилися в Україні. А потім українські комуністи у 20-х роках не зуміли
відстояти їх перед Москвою.
Тобто, як не дивно буде це тепер звучати, але батько Антона Павловича,
Павло Єгорович, в молоді роки переїхав з однієї частини України (з села) в іншу
(в місто). А ми знаємо, що навіть в наші часи, коли молода людина переїжджає на
навчання або на роботу з села у місто, то в більшості випадках дуже швидко
намагається перейти на «городську» мову, тобто російську, щоб показати, що вона
вже прилучилася до міського життя.
А що ж казати про те, що відбувалося сто, стоп’ятдесят років тому назад на
Україні!
Нічого дивного в цьому немає, бо церква тоді в містах була російська,
навчання на російській, мова в установах теж російська. І тому діти таких людей
вже з самого дитинства звикали до іншої мови. Таке трапилося і з нашим Антоном
Павловичем.
На жаль, в його оточенні не знайшлося людини, яка б йому відкрила очі на
красу українського слова та рідної мови.
Але гени змінити не можна! І тому так рясно в листах до рідних та друзів у
Антона Павловича розкидані українські слова. Коли зустрічаєшся з ними, бачиш,
що він чудово знав українську мову.
Зверну увагу, що Павла Єгоровича діти в листах між собою називали батьком,
а свого дядька Михайла Єгоровича, теж в листах, називали старичиною, досить
характерне українське слово.
А своїх племінників дітей старшого брата Олександра Павловича, з теплим
гумором у листах Чехов називає… цуценятами. «Поклон… цуцынятам!». А в іншому місті зустрічаємо: «…сонные
дришпаки и головы дынькой».
Ми вже й забули, що це таке за дрешпаки, про яке знав Антон Павлович. В
словнику Б.Грінченка читаємо: «У овчинников: когтеобразный железный
гребешок, которым расчесывают шерсть на обработанной уже овчине».
В листі до О.С.Суворіна він згадує старий український анекдот: «Коли б я
був царем, то украв би сто рублів і втік».
А скільки поговірок та прислів’їв розкидано по листах Антона Павловича!
«Сказав пан – кожух дам…», «За дурною головою і ногам горе», «Не мала баба
клопоту та купила порося», «Поперед батька в петлю не лізь», «Хто любить попа,
а хто попову наймичку»…
Крім того, у нього ще – «театр ригоче», «бугай кричить», «чччерта вы
уторгуете в такой холод!», на цепу
скачет «Гапка» (собака), «Хведя» щось повідомляє та «я у него один из солидных
бджіл» і «фури сделали свое дело»…
В листі до Т.Л.Щепкіної-Куперник Антон Павлович підписався «Кум мирошник,
или сатана в бочке». Сьогодні не кожний знавець літератури скаже, що так
називається водевіль українського актора середини ХІХ століття Василя
Дмитренка, який ставив на сцені Антоша Чехов із своїми друзями.
Тому і не дивно, що про свого діда Антон Павлович писав, що він малорос –
так офіційно в Російській імперії називали українців, а про себе Антон Павлович
повідомляв, що він хохол. І знову ж таки це не дивно, бо і досі в Росії нас у
просторіччі називають хохлами.
Головне не в цьому, а в тому, що створюючи чудові твори в російській
літературі, які вплинули на всю світову літературу, Антон Павлович добре знав,
хто він є.
У 1892 році Антон Павлович купив у Меліховому маєток, і почав його
облаштовувати і постійно в ньому жити. І поїздки його під місто Суми, куди він наїжджав
кілька років влітку для відпочинку, припинились. А шкода, бо хто знає, може він
зумів би знайти шлях до того народу, звідки вийшов.
Ось що він пише в листі відомому російському поетові О.М.Плещеєву про
власників садиби під Сумами, де вони разом з поетом відпочивали: «Украйнофильство Линтваревых – это любов к теплу, к
костюму, к языку, к родной земле. Я же имел ввиду тех глубокомысленных идиотов,
которые бранят Гоголя за то, что он писал не по-хохляцки…».
Сьогодні, коли в кінці ХХ століття надзвичайно загострилося національне
питання, бачимо що і сто років назад воно теж впливало на життєвий шлях людини.
Бо і тоді були люди, які вперто заявляли: «Якщо не пишеш по-нашому, то ти не
наш!».
Але попри все – Чехов з нами і наш. Бо мав таку навдивовижу чудову і м’яку
душу, переймався бідами кожної людини, відгукувався на кожне прохання, був
закоханий у навколишню природу.
«Недавно я подорожував по Полтавській губернії. Був у Сорочинцях. Все те,
що я бачив і чув, таке чарівливе й нове… Тихі, духмяні од свіжого сіна ночі,
звуки далекої хохлацької скрипки, вечірній полиск річок і ставків, хохли,
дівчата – усе це таке ж широколисте, як хохлацька зелень». І далі: «На які
весілля ми натрапляли в дорозі, яка чудова музика звучала у вечірній тиші і як
п’янко пахло свіжим сіном! Душу можна віддати нечистому за радість поглянути на
тепле вечірнє небо, на річки й калюжки, в яких вигравало притомлене, печальне
заходове сонце…».
І все це він щедрою рукою розсипав по своїх творах та листах.
Письменниця Т.Л.Щепкіна-Куперник згадувала: «Цветение фруктовых
деревьев вызывало в нем какие-то радостные ассоциации – может быть, сады его
детства в южном городке…».
Тому і не дивно, що ми зустрічаємо в листах до рідних чудові замальовки
української природи: «Еду из города (Славянска) переулочками, буквально
тонущими в зелени вишен, жерделей и яблонь».
Або таке: «Харцызская, 12 часов
дня. Погода чудная. Пахнет
степью и слышно, как поют птицы. Вижу старых приятелей – коршунов, летающих над
степью… Курганчики, водокачки, стройки – все знакомо и памятно. Погода
чертовски, возмутительно хороша. Хохлы, волы, коршуны, белые хаты, южные речки,
ветви Донецкой дороги с одной телеграфной проволокой, дочки помещиков и
арендаторов, рыжие собаки, зелень – все это мелькает, как сон…».
А нам залишається тільки доторкнутися до цього чистого джерела і жадібно
пити, вгамовуючи свою спрагу.
Втомлене сонечко сховалося за дахами високих будинків, похолоднішало. Я
встав і підійшов до вікна, визирнув з нього. Дивився, як день тихенько
відраховує останні години і думав про людину, яка згоріла на початку століття,
що закінчується, а тепло його душі і досі гріє нас.
Віталій Шевченко, Редактор журналу
«Запорізький край»
|